5 червня виповнилося 95 літ від дня народження відомого українського громадсько-політичного, культурного і державного діяча, заслуженого лікаря України, багатолітнього голови крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, почесного члена крайового товариства «Просвіта» Івана Коршинського.

За довгими роками ювіляра — невтомна і плідна праця та непогасна любов до отчої землі і рідного на- роду, до України — дорогої, вічної і святої.

Нині, з відстані часу, з вдячністю оцінюємо той вагомий ціложиттєвий доробок І.Коршинського, яким може пишатися не тільки Срібна Земля — Закарпаття, але й уся Україна та українська спільнота світу.

Народився Іван у селі Буштино на Тячівщині в родині Юрія і Ганни Коршинських. Батько був шанованою у селі людиною, організатором і активістом місцевого осередку «Просвіти», просвітянської читальні, духового оркестру, пожежної дружини, якою керував упродовж багатьох років. Мати — з патріотичної просвітянської родини Василя Стана, очолювала жіночу секцію сільської «Просвіти», навчала жінок і дівчат кухарити, бо сама була неперевершеною майстринею у царині народної кулінарії. Старша на 6 років і 4 місяці сестра Юлина була активною пластункою, кошовою буштинського Пласту, співачкою хору в Тячеві, у репертуарі якого було чимало українських патріотичних пісень.

Іванко став пластуном, у 1 0-річному віці очолив курінь «Вовченят», разом з іншими пластунами, учнями школи, охоче виконував різні доручення при проведенні в селі національно-культурних та інших заходів, зокрема у 1938-

1939 роках, коли творилася Карпатська Україна. Тоді ж із захопленням слухав козацькі і стрілецькі пісні, що їх виконувала патріотично налаштована молодь Буштина та інших сіл. Цей період запам’ятався йому особливо — своєю піднесеністю, одухотвореністю, національним духом, що не могло не вплинути на світогляд підлітка, формування його патріотичних устремлінь.

Під час угорської окупації краю вчився у Хустській гімназії, де у 1940 р. виникла і проводила підпільну діяльність молодіжна патріотична організація «Юнацтво ОУН», яка мала великий вплив на подальше формування національної свідомості І.Коршинського. У 5-му класі гімназії, вже після приходу Червоної Армії, він активно включився у національно-визвольний рух за незалежність України.

3 липня 1945 р. в оселі Коршинських у Буштині спецслужбою нової радянської влади зроблено обшук і, хоча енкаведисти криміналу не знайшли, Івана заарештували, кинули у Хустську тюрму, жорстоко катували і знущалися три дні, а на четвертий — немічного, напівживого відвезли в Ужгород, де катування і знущання продовжувалися 9 тижнів. Думав, що не переживе цього пекла, але витримав, підпілля не виказав, через відсутність доказів був випущений з по- передженням мовчати, нікому не говорити про садистські методи допитів та «принади» енкаведистських казематів. З тих пір ще більше перейнявся вірою у силу материнських молитов, Милостивість і Всемогутність Господню!

Згодом Іван продовжив навчання у Тячівській і Великобичківській середніх школах і у 1947 р. здійснив свою заповітну мрію — поступив на медичний факультет Ужгородського державного університету. Та через рік радість юнака була затьмарена: 14 жовтня 1948 р., у день Покрови Пресвятої Богородиці, його, студента 2-го курсу університету, було заарештовано просто в аудиторії як члена антирадянської організації українських націоналістів.

Під час слідства Іван своєї провини не визнав, імена учасників «антисоветской националистической организации» не назвав, супроти своєї совісті не переступив. Однак, ухвалою військового трибуналу прикордонних військ МВС Закарпатського округу 6-7 грудня 1 948 р. було засуджено Івана Коршинського і його побратимів — на 10 років виправно-трудових таборів кожного.

Жахіття для молодого інтелігента, людини тонкої душі і світлих поривань, комуністичний тоталітарний режим «подарував» ще раз, як і сотням тисяч інших українських патріотів. Почалися вони у Львові, першому пересильному пункті, де були ув’язнені й воїни УПА, які своєю поведінкою, виконанням українських повстанських та стрілецьких пісень дещо пом’якшували пригнічений стан та підбадьорували юнака. Зупинки ж на нових пересильних пунктах були пекельними: на політв’язнів нападали зграї кримінальних злочинців — убивць, ґвалтівників, злодіїв, які всіляко знущалися над в’язнями сумління, били, програвали їх в карти тощо.

Юнак потрапив у табір особливого режиму Спаськ Карагандинської області Казахстану, який політв’язні нарекли «Долиною смерті» — там живі заздрили мертвим. Щоденними інструментами у каменоломні стали молот, долото і лопата. Як згадував сам, за кілька місяців каторжної роботи перетворився у дистрофіка, метелика, від вітру його заносило у різні боки, піднімати молот та орудувати лопатою уже не міг. У цей час жевріла думка: чи виживе, а якщо виживе і в майбутньому розповість комусь — чи повірять?

Рятівний промінь світла у темному царстві з’явився для юнака 5 червня 1949 р., у день його народження: табірний лікар, професор Йосип Червені, угорець за походженням, витягнув його з лабет смерті і домігся, аби він залишився працювати у лікарні. Але незабаром Івана знову «загребли» і відправили на штукатурні роботи.

Згодом у табір Спаськ потрапив визначний хірург Сергій Колесніков, який домігся відкриття тут хірургічного відділення. Сюди, завдяки знаменитому професорові, потрапив й Іван Коршинський. Через десятки років він згадає: «Праця, спілкування з Колесніковим — казкова мить у моєму житті. Він мій рятівник, учитель і батько. Таких людей може поставити на вашій дорозі лише Бог. Обдарував мене книгами, брав на асистенцію до операцій, довірив і скаль- пель. Бесіди з ним повертали життя, підносили душу, збагачували знаннями».

На початку 1955 р., під час хрущовської відлиги, комуносовєтські «університети» Івана Коршинського скінчилися — він був звільнений.

Безжалісні жорна табірних млинів не вбили в Іванові людини, не зіпсували його душу, не знищили світлих поривань і мрій. Про це чудово написав у своєму листі від 22 січня 1955 р. до батьків І.Коршинського Гриць Мельник, доктор філософських наук, геолог, співтабірник Івана, який у 30-і роки працював учителем у селі Королево на Виноградівщині та був активним просвітянином, очільником і душею королівської «Просвіти»:

Прощався я з Вашим сином Івасем, як з рідною дитиною. За шість років нашого спільного бідування я за його добрі людські прикмети полюбив його, як сина. Від душі здоровлю Вас із виходом Вашого сина Івася на волю й поділяю з Вами Вашу з цього приводу радість. Ваша радість нехай збільшиться ще тим, що Івась у лаґерах не зіпсувся, морально не звихнувся, як 90% інших молодих людей: приїхав він сюди, як хлопець із Чистою Ангельською душею — таким і повертається до батьківського лона. Чесно виконував доручену йому працю, за що мав подяку й пошану від лаґерного начальства, а сердешне відношення до хворих визивало у них подяку, щиру любов і просто захоплення Вашим сином. Невсипуща його праця над поширенням свого знання дивувала його знайомих. А його знайомі — майже цілий лаґер і всі — приятелі.

Дякуйте Панові Богові, що ощасливив Вас таким сином! Івась — Ваша гордість! А я і многі його приятелі віримо, що Ваш син Івась за кілька років, покінчивши не вільно перервані студії, як лікар-хірург, стане гордістю й славою великого Українського народу та цілого СССР.

Дай же, Боже, щоби віра наша стала дійсністю! З правдивою до Вас пошаною — Др. Гриць Мельник.

Крім згаданого, велику моральну підтримку І.Коршинський отримував від своїх старших друзів-побратимів, співтабірників, визначних українських вчених Миколи Сулими та Ярослава Дашкевича, теплі і вдячні згадки про яких він проніс через усе життя.

На жаль, благородні пориви й бажання чесної і здібної людини продовжити навчання на медичному факультеті рідного Ужгородського університету успіхом не увінчалися, хоча мав право поновлення на 2-му курсі, що більше, — здав вступні іспити на перший курс з прохідним балом.

Але світ не без добрих людей. Знову допоміг йому професор Сергій Колесніков, на цей раз — поновитись студентом 2-го курсу Вітебського медичного інституту в Білорусії, там він закінчив другий і третій курси. Після цього крига дещо скресла — зумів перевестися на медичний факультет УжДУ, який закінчив у 1961 р. Тут теж знайшлися порядні люди і високопрофесійні лікарі, які побачили в Іванові талант лікаря-хірурга і підтримали його в бажанні вчитися далі, йти до вершин хірургічної майстерності. Серед них був лікар від Бога, талановитий хірург, загальний улюбленець, народний професор Олександр Фединець. Саме за його рекомендацією І.Коршинський поступив в аспірантуру, захистив кандидатську дисертацію на тему «Клініка та діагностика аневризми грудної аорти в світлі хірургічного лікування», з 1967 року успішно працював асистентом, з 1971 р. — доцентом кафедри госпітальної хірургії. Учитель не помилився в своєму учневі. На рахунку Івана Юрійовича Коршинського — тисячі успішних операцій, тисячі врятованих людських життів, тисячі подоланих різних недугів, біля сотні наукових праць, присвячених в основному хірургійній гастроентерології та ін. У 60-і — 80-і роки XX ст. І.Коршинський справді був не тільки провідним хірургом Закарпатської області, але й відомим в усій Україні, інших республіках колишнього Союзу та в зарубіжних країнах, лікарем. Такої всенародної популярності і шани після Олександра Фединця, як Іван Коршинський, здобуло небагато крайових лікарів- хірургів. Тому присвоєння йому почесного державного звання «Заслужений лікар України» слід віднести до тих щасливих випадків, коли нагорода знаходить людину справедливо, за його працю, а не за міфічні заслуги, лакейство, «корчагінську» спритність чи кумівські зв’язки.

Підтримка і пошана до лікаря, громадського, культурного і політичного діяча яскраво виявилися і під час виборів 1 994 року до Верховної Ради України від Тячівського району Закарпатської області. Саме тоді, висунутий побратимами-політв’язнями, Іван Коршинський переміг своїх суперників, серед яких були і високопосадовці, і грошові мішки, та став народним депутатом України. У парламенті України йому довірили бути заступником голови комітету з питань охорони здоров’я, материнства і дитинства, а в останній рік каденції — виконувати обов’язки голови цього комітету. За його безпосередньої участі було підготовлено, подано до розгляду і прийнято Верховною Радою України ряд важливих законів, спрямованих на покращення і розвиток у державі медицини, охорони здоров’я людей; він домігся передачі для Тячівського району значної кількості інсуліну, кількох санітарних машин, поважної суми на протипаводкові заходи та ін., а також доклав чимало зусиль для прийняття Верховною Радою 28 червня 1 996 р. Конституції України.

Слід згадати і його численні конструктивні статті як депутата Верховної Ради України, опубліковані в обласній і республіканській пресі, та статті, присвячені національно-визвольним змаганням закарпатців у 40-і роки XX ст.

Іван Коршинський стояв біля витоків створення на Закарпатті крайової організації Всеукраїнського товариства політв’язнів і репресованих, багато років був заступником голови, а з 2004 року до нині очолює це поважне об’єднання в’язнів сумління краю. І на цій ділянці зроблено чимало. Імена скількох побратимів повернуто із забуття, скількох споможено морально і матеріально!

До помітних здобутків слід віднести написання і видання ним книг «Сторінки життя» (201 0), «Скальпелем і пером» (201 1 ), «Про незабутнє» (201 9) автобіографічного характеру, в яких викладено усе його подвижницьке життя — від дитинства до останніх років. Вони є своєрідними книгами пам’яті, патріотизму і гуманізму, могутнім виховним засобом та джерелом любові до рідної землі, України, та людей на ній сущих — працьовитих, чесних, талановитих. За першу з названих книг її автор у 2010 р. став лауреатом обласної просвітянської премії імені Президента Карпатської України, Героя України о. Авґустина Волошина, а книга «Про незабутнє» визнана у 2022 р. одним з кращих видань року. Високу оцінку книги «Про незабутнє» дав у своєму відгуку академік Микола Мушинка: «З її сторінок проступає до читача чесне і пристрасне слово людини-патріота, який у щирій любові до Бога і України мусить залишити нащадкам свій життєвий досвід, бо ж твердо знає, що саме сьогодні, як ніколи, вони потребують кріпості духа, впевненості і твердості у помислах і вчинках, відданості і самозреченості у боротьбі за Українську Державу. А всьому цьому можна навчитися зі спогадів «Про незабутнє».

Виданням книжки І.Коршинського «Про незабутнє» ужгородське видавництво «Ґражда» поставило достойний пам’ятник одному з останніх в Україні живому учасникові національно-визвольних змагань українців, політичному в’язневі сталінсько-беріївських таборів».

Крім звання «Заслужений лікар України», Іван Юрійович нагороджений орденом «За заслуги» III ступеня, ювілейними знаками і грамотами з нагоди 60- річчя і 65-річчя створення УПА та 100-річчя народження Романа Шухевича — за великі заслуги перед Україною, обраний також Почесним громадянином Ужгорода та Почесним членом крайового товариства «Просвіта», до складу ради цієї найстарішої і найзаслуженішої української громадської організації краю він входить упродовж останніх 20 років, зробивши вагомий внесок у її успішну діяльність.

Та найбільшою нагородою для нього є любов і шана людей, а найбільшим щастям — служити Україні і працювати для добра рідного народу.

З відстані часу не можна уявити життя Івана Коршинського без співу, пісні, цього незрівнянного ні з чим, коштовного і вічного, народного скарбу. Упродовж багатьох років, він співав у чоловічій академічній народній хоровій капелі «Боян» Ужгородського національного університету, брав активну участь у діяльності хору крайового товариства «Просвіта» та чоловічого вокального ансамблю «Просвіти». Незабутніми досі залишаються ті численні епізоди, коли після просвітянських вечорів у Народному Домі «Просвіти» в Ужгороді, у читальному залі просвітянської бібліотеки, він з групою побратимів, друзів, однодумців натхненно і з любов’ю виконував старовинні козацькі, стрілецькі, повстанські, а між ними й ліричні, пісні. Це були справді блаженні, щасливі і радісні миті життя, які не можна забути ніколи, за що йому належить правдива пошана і вдячність багатьох-багатьох людей.

З вдячністю згадується і його багатогранна благодійна діяльність, спрямо- вана на підтримку українських організацій краю та української справи загалом.

Упродовж багатьох років він вносив і досі вносить щедрі пожертви на ви- дання щорічних календарів-альманахів «Просвіти», на проведення вечорів у На- родному Домі «Просвіти» в Ужгороді з нагоди державних і національних свят, ювілеїв визначних вчених, письменників, громадських, культурних, політичних і державних діячів, на діяльність просвітянського хору, неодноразово спомагав по- братимів-політв’язнів тощо, чим підтверджував свій патріотизм не словом, а ділом.

Пройдено великий шлях, дорогу превелику. Пройшов цей шлях Іван Коршинський достойно — як великий трудівник, добротворець, патріот, носій високої моралі і духовності, людяності і шляхетності. Заслужено здобув всенародну шану і любов, був, є і назавжди залишиться прикладом для багатьох поколінь українців.

Вітаючи Івана Юрійовича Коршинського з красними, сповна відданими рідному народу, роками, висловлюємо йому нашу сердечну подяку за ціложиттєву самовіддану і плідну працю на близькій і дорогій українській ниві, шлемо йому та всій його славній родині наше щире просвітянське — Многая і благая, щасливії літа!

Павло ФЕДАКА, почесний голова Закарпатського крайового культурно-освітнього товариства «Просвіта», доктор історичних наук