Антидот від тиранії
Нобелівська промова головного редактора «Нової газети» Дмитра Муратова
10 грудня 2021 року, Осло
Ваші Величності! Ваші королівські високості, шановні члени Нобелівського комітету, шановні гості!
Ранком 8 жовтня мені зателефонувала мама. Спитала, що новенького.
– Ось, – кажу, – мамо, Нобелівську премію отримали…
– Це добре. А що ще новенького?
…Зараз, мамо, я все тобі розповім.
* * *
«Я впевнений, що свобода переконань, поряд з іншими громадянськими свободами, є основою прогресу.
Я захищаю тезу про визначальне значення громадянської та політичної свобод у формуванні долі людства!
Я переконаний, що про міжнародну довіру, <…> роззброєння та безпеку годі й думати без відкритості суспільства, свободи інформації, переконань, гласності <…>.
Мир, прогрес, права людини – ці три мети нерозривно пов’язані».
Це – з Нобелівської промови академіка Андрія Сахарова, громадянина Землі, великого мислителя.
Цю промову просто тут, у цьому місті, у четвер 11 грудня 1975 року прочитала його дружина Олена Боннер.
Я визнав за конче потрібне, щоб слова Сахарова прозвучали тут, у знаменитій на весь світ залі, вдруге.
Чому це так важливо тепер для нас, для мене?
Світ розлюбив демократію.
Світ розчарувався у правлячих елітах.
Світ потягнувся до диктатури.
Виникла ілюзія, що прогресу можна досягти технологіями та насиллям, а не дотриманням прав і свобод людини.
Такий собі прогрес без свободи.
Таке молоко без корови…
Диктатури забезпечили собі спрощений доступ до насильства.
У нас у країні (і не тільки в нас) популярною є думка: ті політики, які уникають крові – слабкі люди.
А ось погрожувати світові війною – обов’язок справжніх патріотів.
Влада активно продає ідею війни.
Уряди та близькі до них пропагандисти несуть усю повноту відповідальності за мілітаристську риторику на державних телевізійних каналах.
Під впливом агресивного маркетингу війни люди звикають до думки про її припустимість.
Але я бачив й інший народ біля інших телевізорів. Чесних і страшних.
Під час чеченської війни на одному з вокзалів стояли на рейках п’ять білих вагонів-холодильників. Біля них цілодобово була охорона. Це був морг на колесах 124-ї лабораторії Міністерства оборони.
У рефрижераторах зберігалися невпізнані тіла солдатів та офіцерів.
У багатьох уже не було облич від прямих влучань чи тортур. Начальник лабораторії капітан першого рангу Щербаков робив усе, щоб не залишилося безіменних солдатів. І в невеличкому будиночку біля залізничної колії стояв телевізор. У кріслах, як у залі очікування, сиділи матері й батьки зниклих безвісти солдатів. А оператор з відеокамерою транслював на екран одне по однім зображення тіл. Одне по однім. 458 разів. Стільки військових лежало на полицях цих вагонів при мінус 15 градусах у своєму останньому потязі, що прийшов за маршрутом «Війна–Смерть».
Матері, які багато місяців шукали в горах та міжгір’ях Чечні своїх хлопчиків, побачивши на екрані обличчя свого сина, кричали: «Це не він! Це ж не він!».
А це був він.
Теперішні ідеологи просувають ідею смерті за Батьківщину, а не життя за Батьківщину. Не дамо цьому їхньому телевізору знову себе ошукати.
Гібридні бойові дії, трагічна, бридка та злочинна історія з «Боїнгом MH-17» зруйнували відносини Росії та України, і я не знаю, чи зможуть наступні покоління їх відновити… Тим паче, у хворих головах геополітиків війна Росії та України перестала здаватися неможливою.
Але я знаю – війни закінчуються з розпізнаванням солдатів та обміном полоненими. На чеченській війні «Нова газета» та наш оглядач майор Ізмайлов змогли звільнити з полону 174 людей. Якщо у своїй новій ролі я зможу щось зробити для повернення ще живих бранців додому, скажіть. Я готовий.
* * *
Я хочу згадати ще одну людину, яка отримала Нобелівську премію миру в цій залі 1990 року.
Москва. Кремль. 18 квітня 1988 року. Йде засідання Політбюро. Один із радянських міністрів вимагає залишити війська в Афганістані, Михайло Горбачов жорстко перериває його: «Припини свій яструбів клекіт!».
«Припинити яструбів клекіт!»
Хіба не сучасна програма для політики та журналістики – налагодити життя без похоронок?
* * *
Але в центрі Європи до подій на сході України додалася на межі великої крові гра Олександра Лукашенка. Його військовики женуть під автоматами біженців з Близького Сходу на шеренги автоматників, які охороняють кордони Євросоюзу. Сторони звинувачують одна одну, а знетямлені люди кидаються сюди й туди між двох вогнів.
Ми – журналісти, наша робота зрозуміла: відокремити факт від брехні. Нова ґенерація журналістів-професіоналів уміє працювати з великими даними, з інформаційними базами. І ми вивчили їх, ми знайшли, чиї борти доправляють біженців у точку конфлікту. Тільки факти.
Білоруські літаки підвищили кількість рейсів у Мінськ з Близького Сходу восени цього року більше ніж учетверо. Шість рейсів було в серпні–листопаді 2020 року і 27 рейсів – за ті ж місяці цьогоріч. 4,5 тисячі людей привезла білоруська компанія для можливого прориву кордону цьогоріч, і лише 600 людей – торік. А ще стільки ж – 6 000 біженців – доставила авіакомпанія з Іраку.
Так і організуються збройні провокації та конфлікти. Ми, журналісти, з’ясувавши, як це влаштовано, зробили свою роботу. Далі – справа політиків.
* * *
Народ для держави чи держава для народу? Це головний конфлікт сьогодні.
Цей конфлікт Сталін розв’язував масовими репресіями.
Практика тортур у тюрмах і під час слідства збереглася і в сучасній Росії. Жорстоке поводження, зґвалтування, жахливі умови тримання, заборона побачень, заборона зателефонувати матері в день її народження, безконечне продовження строків тримання під вартою. До суду за ґрати відправляють людей з важкими захворюваннями, у них у заручниках хворі діти, від них вимагають визнання провини, не пред’являючи доказів.
Кримінальні справи за фальшивими обвинуваченнями часто мають у нас політичний характер. Опозиційного політика Олексія Навального тримають у таборі через наклеп російського директора щонайбільшої парфумерної компанії зі Франції. Заяву директор написав, але до суду викликаний не був і потерпілим себе не визнав… А Навальний – сидить. Сама парфумерна компанія взяла за краще відійти у бік, сподіваючись, що запах цієї справи не зашкодить аромату її продукції.
Ми все частіше чуємо про тортури, які застосовують до ув’язнених та затриманих. Людей катують, щоб зламати, щоб збільшити жорстокість покарання за рамками вироку. Це дикість.
Я виступаю з ініціативою створення Міжнародного трибуналу проти тортур, завдання якого – збирати відомості про застосування тортур у різних частинах світу та державах. Виявити катів та їхніх хазяїв, причетних до таких злочинів.
Сподіваюся, звісно, у першу чергу, на журналістів-розслідувачів зі всього світу.
Тортури повинні бути визнані найтяжчим злочином проти гуманності.
До речі, «Нова газета» продовжує виходити й на папері. Для того, щоб нас могли читати і в тюрмах: там немає інтернету.
* * *
Дві тенденції змагаються тепер у Росії.
З одного боку, президент Росії допомагає встановити пам’ятник до 100-ліття академіка Сахарова.
А з іншого боку, у нашій країні Генпрокуратура вимагає ліквідувати товариство «Меморіал». «Меморіал» займається реабілітацією жертв сталінських репресій. А звинувачують його прокурори в «порушенні прав людини»! А може тому, що недавно в нас у країні ФСБ знову засекретила імена сталінських слідчих і катів?
Нагадаю, «Меморіал» створив Сахаров.
Може, пам’ятник мертвому Сахарову безпечніший, ніж його живий діючий проєкт?
«Меморіал» – не «ворог народу».
«Меморіал» – друг народу.
* * *
…Ми, звісно, розуміємо: ця премія – усій професійній спільноті справжніх журналістів.
Мої колеги викривали відмивні технології і повернули до бюджету мільярди вкрадених рублів, виявляли офшори, зупиняли вирубки сибірських лісів. Держава в результаті підтримала зусилля «Нової газети», радіо «Эхо Москвы», телеканалу «Дощ» та інших колег у лікуванні дітей, хворих на рідкісні хвороби, для яких потрібні найдорожчі ліки у світі.
(Я, до речі, сподіваюся, представники фарміндустрії, від яких залежать долі дітей і молодих дорослих з орфанними захворюваннями [у тому числі зі спінальною м’язовою атрофією (СМА)], сядуть з нами за круглий стіл. Може, вони брязнуть гаманцем на доступні ліки та ранню діагностику-скринінг?
Може, багатий світ знайде гроші для кількох десятків тисяч хлопчиків та дівчаток, у яких поки що є життя?)
Ми цю премію передаємо на допомогу хворим людям та підтримку незалежної журналістики.
* * *
Але журналістика в Росії сьогодні переживає темні часи. Протягом кількох останніх місяців вже понад сто журналістів, медіа, правозахисників та НКО отримали статус «іноземних агентів». У Росії це – «вороги народу». Багато хто з наших колег залишився без роботи. Хтось змушений поїхати з країни.
У людини відбирають звичне життя на невідомий час. Може, і назавжди… Таке бувало в нашій історії.
Наступного року буде 100 літ, як 29 вересня з Санкт-Петербургу відійшов до Німеччини, у порт Штеттен, «філософський пароплав» – черговий рейс, на якім більшовики вигнали з Росії майже 300 найвидатніших представників інтелектуальної еліти. На пароплаві «Oberburgermeister Haken» випровадили у вигнання майбутнього винахідника гелікоптерів Сікорського, творця телебачення Зворикіна, філософів Франка, Ільїна, Питирима Сорокіна. Найзначніший мислитель Микола Бердяєв так само був там. Як і всім, йому дозволили взяти піжаму, дві сорочки, дві пари шкарпеток і зимове пальто. Так Батьківщина попрощалася зі своїми великими громадянами: речі залишайте, а мізки можете забирати із собою.
Із журналістами та правозахисниками сьогодні картина повторюється.
Тепер замість «філософського пароплава» улітає «журналістський літак».
Це метафора, звісно, але десятки представників нашої професії залишають Росію.
Ну, а когось позбавили й такої можливості.
Орхана Джемаля, Кирила Радченка, Олександра Расторгуєва, російських журналістів, безжально розстріляли в Центральноафриканській Республіці, куди вони приїхали розслідувати діяльність однієї з російських приватних військових компаній. Удова Орхана, Іра Гордієнко, працює в нас у «Новій газеті». З моменту вбивства, 30 червня 2018 року, вона викриває брехню офіційного слідства. Ось вам лише одна деталь: безцінні речові докази – одяг загиблих був просто спалений поліційною владою ЦАР! Жодних результатів не добилося російське слідство. Та й міжнародне також. Генсек ООН Антонію Ґутерреш обіцяв сприяти в розслідуванні. Він, певно, забув про це. Ось, нагадую.
…У мене, звісно, як завжди, можуть спитати: а навіщо ваші колеги туди полізли?
А щоб свідчити. Щоб довести. Щоб особисто побачити. Щоб, як сказав великий воєнний фотограф Роберт Капа: «Якщо тобі твій знімок не подобається, значить, ти був недостатньо близько».
«А хіба не страшно?» – найчастіше питання до моїх колег.
Це їхня місія. Коли уряди весь час поліпшують минуле, журналісти намагаються поліпшити майбутнє.
* * *
І ця премія – всій нашій журналістиці. Це премія моїм загиблим колегам з «Нової газети» – Ігорю Домникову, Юрію Щекочихіну, Ганні Політковській, Анастасії Бабуровій, і Стасу Маркелову, Наталці Естеміровій. Ця премія і живим колегам, спільноті, яка виконує професійний обов’язок.
…За день перед оголошенням про цю нагороду ми відзначили 15 років від дня вбивства Ганни Політковської. Вбивці отримали справедливі вироки, але замовник злочину не знайдений, а строк давності вийшов. Офіційно заявляю: редакція «Нової газети» цей строк давності не визнає.
* * *
…У російській та англійській, і в інших мовах є прислів’я: «Собака бреше, а караван іде» – The dog barks, but the caravan goes on. Її трактують так: рухові вперед каравану ніщо не завадить. Часом влада так зневажливо каже про журналістів. Вони брешуть, але ні на що не впливають.
А я недавно дізнався, що прислів’я має протилежний сенс.
Караван іде вперед, бо собаки брешуть.
Гарчать та кидаються на хижаків у горах та пустелях. І рух уперед можливий лише, коли вони супроводжують караван.
Так, ми гарчимо та кусаємось. У нас ікла і хватка.
Але ми – умова руху.
Ми – антидот від тиранії.
P. S.
Я хотів заощадити хвилину.
Давайте підведемося та вшануємо хвилиною мовчання наших з Марією Рессе колег-репортерів, що віддали життя за цю професію, і підтримаємо тих, хто підданий переслідуванням.
Я хочу, щоб журналісти помирали старими.
Оригінал російською мовою на сайті «Нової газети»