Єдиний державний реєстр судових рішень

Доступ до Реєстру здійснюється в тестовому (обмеженому) режимі. Для запобігання загрозам життю і здоров'ю суддів та учасників судового процесу, а також у разі виявлення ознак кіберзагрози, доступ до Реєстру або окремих рішень у ньому може бути обмежено.

Ласкаво просимо, !

Категорія справи № 750/2698/22 : Цивільні справи (з 01.01.2019); Справи позовного провадження; Справи у спорах, що виникають із трудових правовідносин, з них.
Надіслано для оприлюднення: не визначено. Зареєстровано: 05.10.2023. Забезпечено надання загального доступу: 05.10.2023.
Дата набрання законної сили: 23.08.2023
Номер судового провадження: 61-12160ск22

<!DOCTYPE HTML PUBLIC "-//W3C//DTD HTML 4.01 Transitional//DE" "http://www.w3.org/TR/html4/loose.dtd">
<html>
	<head>
		<meta http-equiv="content-type" content="text/html; charset=utf-8" />
		<meta name="generator" content="Rtf2Html Converter" />
		<title>
			Єдиний державний реєстр судових рішень
		</title>
	</head>
	<body>
		 
		Постанова  
		Іменем України
		23 серпня 2023 року
		м. Київ
		справа № 750/2698/22
		провадження № 61-12160св22
		Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду у складі:
		головуючого - Фаловської І. М. (суддя-доповідач),
		суддів: Ігнатенка В. М., Карпенко С. О., Пророка В. В., Сердюка В. В., 
		учасники справи:
		позивач - ОСОБА_1 ,
		відповідач - Військова частина НОМЕР_1 , 
		розглянув у порядку спрощеного позовного провадження касаційну скаргу ОСОБА_1 на рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 серпня 2022 року у складі судді Требух Н. В. та постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року у складі колегії суддів Мамонової О. Є., Онищенко О. І., Шитченко Н. В.,
		ВСТАНОВИВ:
		Описова частина
		Короткий зміст позовних вимог
		У червні 2022 року ОСОБА_1 звернулася до суду з позовом до Військової частини НОМЕР_1 про поновлення на роботі, стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу та зобов`язання внести зміни до трудової книжки.
		Позовна заява ОСОБА_1 мотивована тим, що вона, будучи працівником Збройних Сил України, працювала на посаді лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення у Чернігівському військовому госпіталі.
		У зв`язку з повномасштабною військовою агресією російської федерації проти України в країні був введений воєнний стан, і починаючи з 24 лютого 2022 року в Чернігівській області та поблизу міста Чернігова почалися масовані обстріли з боку збройних сил російської федерації.
		Позивач зазначала, що 24 лютого 2022 року вона виконувала свої службові обов`язки в Чернігівському військовому госпіталі. 
		З 25 лютого 2022 року до 27 лютого 2022 року вона разом із двома малолітніми дітьми через системні обстріли району її проживання (вулиця Генерала Бєлова, Новоселівка, район магазину « Епіцентр ») три доби провели в підвальному приміщенні з метою збереження життя та не мали об`єктивної можливості вийти з укриття. Вказувала, що саме цей район, де вона проживає, зазнав найбільших обстрілів у перші дні збройної агресії проти України. Вказані обставини не давали їй можливості прибути на робоче місце. 
		Через збільшення інтенсивності обстрілів, потрапляння снарядів в її будинок за місцем проживання, що створювало очевидну загрозу для життя її родини, вона прийняла рішення про евакуацію 27 лютого 2022 року (неділя) двох малолітніх дітей за межі міста, зокрема, до міста Черкаси, про що було проінформовано Чернігівський військовий госпіталь.
		Також позивач наголошувала, що 01 березня 2022 року з`явилось офіційне повідомлення Голови Чернігівської обласної військової адміністрації Чауса В. А. про замінування шляхів сполучення всіх в`їздів та виїздів з міста Чернігова, що виключало можливість прибуття її до міста і на роботу відповідно. У подальшому такі шляхи взагалі були знищені та не існували.
		Крім того, упродовж березня 2022 року місто перебувало під постійними обстрілами з боку збройних сил російської федерації. 
		Позивач вказувала, що 09 березня 2022 року, у зв`язку із відсутністю поштового сполучення, на електронну адресу юриста Чернігівського військового госпіталя вона направила лист про видання наказу про простій, який роботодавець залишив без розгляду, жодної відповіді їй не надав, також не було запропоновано надання відпустки без збереження заробітної плати.
		14 березня 2022 року її без жодних пояснень на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України звільнено з роботи за прогул без поважних причин.
		Вказувала на те, що вона є цивільною особою і на неї не поширюється правовий статус військовослужбовця з усіма визначеними обов`язками та обмеженнями.
		На думку позивача, звільнення за прогул у воєнний час в таких умовах є недопустимим, а отже, відповідач порушив статтю 43 Конституції України, статті 2, 40, 149 КЗпП України, позбавивши її права на працю.
		На підставі викладеного позивач просила:
		скасувати наказ командира Військової частини НОМЕР_1 ОСОБА_2 від 14 березня 2022 року № 57 в частині звільнення її з посади лікаря-кадріолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення за прогул без поважних причин, поновивши її на роботі з 14 березня 2022 року;
		стягнути з відповідача на її користь середній заробіток за час вимушеного прогулу, починаючи з 14 березня 2022 року до 06 червня 2022 року в сумі 63 928,00 грн;
		зобов`язати відповідача відповідно до пункту 2.10 Інструкції про порядок ведення трудових книжок працівників, затвердженої спільним наказом Міністерства праці України, Міністерства юстиції України, Міністерства соціального захисту населення України від 29 липня 1993 року № 58, внести зміни до трудової книжки серії НОМЕР_2 , а саме в розділі «Відомості про роботу» зазначити: «Запис за № 7 є недійсним».
		Короткий зміст судових рішень судів першої та апеляційної інстанцій і мотиви їх ухвалення
		Деснянський районний суд м. Чернігова своїм рішенням від 19 серпня 2022 року у задоволенні позову ОСОБА_1 відмовив.
		Рішення суду першої інстанції мотивоване тим, що Чернігівський військовий госпіталь, до безпосереднього обов`язку працівників якого входить надання медичної допомоги під час воєнного стану та військових дій, з 24 лютого 2022 року працював в цілодобовому режимі, позивач 24 лютого 2022 року перебувала на робочому місці, а з 25 лютого 2022 року вже була відсутня, про свої наміри евакуюватись нікого не повідомляла. 
		Суд першої інстанції, відмовляючи у задоволенні позову, керувався тим, що ведення бойових дій не є підставою для припинення роботи госпіталю та невиконання лікарями своїх обов`язків з надання медичної допомоги пораненим бійцям та, відповідно, не є поважною причиною для невиходу на роботу єдиного лікаря-кардіолога військового госпіталю, якою є позивач.
		Чернігівський апеляційний суд своєю постановою від 26 жовтня 2022 року рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 серпня 2022 року залишив без змін.
		Постанова апеляційного суду мотивована тим, що оскільки ОСОБА_1 є лікарем-кардіологом, її спеціальність споріднена з відповідними військово-обліковими спеціальностями, перебуває на обліку у військовому комісаріаті як військовозобов`язана особа, в обставинах, що склалися, зобов`язана була перебувати за місцем своєї дислокації - на робочому місці та виконувати свої професійні обов`язки. Проте, незважаючи на покладені на неї чинним законодавством України обов`язки, самовільно залишила своє місце роботи без відома керівництва госпіталю та будь-якого дозволу, фактично самоусунулась від виконання своїх безпосередніх обов`язків з надання медичної допомоги під час воєнного стану пораненим бійцям та військовослужбовцям.
		Апеляційний суд наголосив, що ведення бойових дій не може бути підставою для самовільного залишення робочого місця у госпіталі та невиконання лікарем своїх обов`язків щодо надання необхідної та невідкладної медичної допомоги пораненим, та, відповідно, не є поважною причиною для невиходу лікаря на роботу.
		Суд апеляційної інстанції погодився з висновками суду першої інстанції, що у цьому випадку наявний склад дисциплінарного проступку та наявна вина працівника, а отже, мав місце прогул, у зв`язку з чим відповідач прийняв законне та правильне рішення про звільнення позивача з роботи на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України.
		Апеляційний суд зауважив, що посилання ОСОБА_1 на те, що жодних письмових пояснень щодо причин відсутності на роботі від неї ніхто не вимагав та не отримував, не є підставою для скасування накладеного на неї дисциплінарного стягнення у вигляді звільнення, адже факт порушення позивачем трудової дисципліни встановлений обставинами цієї справи та підтверджений належними доказами. 
		Відхиляючи доводи ОСОБА_1 щодо залишення без розгляду відповідачем її листа від 09 березня 2022 року, в якому вона просила видати щодо неї наказ про простій, апеляційний суд вказав, що такі доводи не можуть розцінюватись судом як порушення роботодавцем норм трудового законодавства, адже у Чернігівському військовому госпіталі простою не було, він з перших днів повномасштабної військової агресії приймав поранених та надавав їм необхідну медичну допомогу з метою порятунку життя, медичний персонал працював цілодобово. Робота військового госпіталю не призупинялась і не могла бути призупинена в силу нинішньої ситуації, яка склалася в Україні.
		Короткий зміст вимог касаційної скарги та узагальнені доводи особи, яка їх подала
		У касаційній скарзі, поданій у грудні 2022 року, ОСОБА_1 просить рішення суду першої інстанції та постанову суду апеляційної інстанції скасувати та ухвалити у справі нове рішення про задоволення її позову, посилаючись на неправильне застосування судами норм матеріального права та порушення норм процесуального права.
		Підставою касаційного оскарження вказаних судових рішень заявник зазначає, що суди не врахували висновків щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 754/16137/15-ц (провадження №  61?10085св18), 09 листопада 2021 року у справі № 235/5959/20 (провадження № 61-10432св21), 26 червня 2019 року у справі № 527/2944/16?ц (провадження № 61-20505св18), 26 вересня 2022 року у справі 361/8080/18 (провадження № 61-354св22), постанові Пленуму Верховного Суду України від 06 листопада 1992 року № 9 «Про практику розгляду судами трудових спорів». 
		Касаційна скарга мотивована тим, що суди першої та апеляційної інстанцій, відмовляючи у задоволенні позову, залишили поза увагою, що основним критерієм віднесення причин відсутності працівника на роботі до поважних є наявність об`єктивних, незалежних від волі самого працівника обставин, які повністю виключають вину працівника.
		Заявник у касаційній скарзі, посилаючись на неврахування судами правових висновків Верховного Суду, які вона зазначає як підставу касаційного оскарження судових рішень першої та апеляційної інстанцій, наголосила, що поважними визнаються такі причини, які виключають вину працівника. До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника з порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника.
		Крім того, розірвання трудового договору з працівником на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник. Вказані правові висновки з урахуванням конституційного принципу рівності громадян не містять окремих умов застосування, особливостей для окремих категорій працівників, не виокремлюють ті чи інші професії чи посади. Апеляційний суд не врахував факт порушення відповідачем процедури її звільнення, оскільки її ніхто і в ніякій формі на засідання комітету не запрошував, не з`ясував, чому вона не може прибути на засідання, чи має вона у зв`язку з цим бажання та змогу відповідно до статті 42 КЗпП України залучити іншу особу, зокрема адвоката. 
		Також заявник мотивує свою касаційну скаргу тим, що апеляційний суд, всупереч викладених висновків Верховного Суду, фактично сформулював самостійний висновок, зміст якого полягає у тому, що ті чи інші причини, що вочевидь є поважними для неявки на роботу, не є такими для окремої категорії осіб за ознакою професійної належності, статусу військовозобов`язаного. Встановивши причину її невиходу на роботу, - ведення бойових дій, апеляційний суд без посилання на жодну норму законодавства України виокремив окрему категорію осіб за професійною ознакою - цивільних медичних працівників, щодо яких ведення бойових дій, неможливість прибуття на роботу через обстріли в умовах, небезпечних для життя і здоров`я, не є поважною причиною для неявки на роботу, на відміну від іншої категорії працівників. 
		Апеляційний суд, всупереч викладених правових позицій Верховного Суду, не вказав, у чому полягала її вина при допущенні прогулу, не вказав зміст винної поведінки її як працівника, а також з урахуванням конституційного принципу рівності громадян, які не встановлюють окремих умов для застосування поважності чи неповажності причин неявки на роботу для тих чи інших осіб, вказав тільки, що вона є військовозобов`язаною особою, перебуває на військовому обліку та є лікарем-кардіологом і не мала права бути за межами робочого місця та не виконувати професійні обов`язки.
		Водночас заявник у касаційній скарзі зазначає, що апеляційний суд проігнорував причини її невиходу 25 лютого 2022 року на роботу - фізичну можливість виходу на роботу через постійні обстріли району проживання, що було підтверджено та доведено під час судового розгляду справи. Не взяв до уваги, що робоче місце 25 лютого 2022 року вона не залишала, адже взагалі не могла потрапити на роботу, про що повідомила свого безпосереднього керівника. 
		Доводи інших учасників справи
		У січні 2023 року Військова частина НОМЕР_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає. 
		Рух справи у суді касаційної інстанції
		Ухвалою Верховного Суду від 22 грудня 2022 року відкрито касаційне провадження і витребувано цивільну справу з Деснянського районного суду м. Чернігова.
		У січні 2023 року справа надійшла до Верховного Суду.
		Ухвалою Верховного Суду від 06 квітня 2023 року справу призначено до розгляду.
		Встановлені судами першої та апеляційної інстанцій обставини справи
		Суди встановили, що 27 січня 2015 року ОСОБА_1 прийнята на роботу на посаду лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення Військової частини НОМЕР_1 (Чернігівський військовий госпіталь) за переведенням з Військової частини НОМЕР_3 (а. с. 114-117, т. 1).
		Позивач перебуває на військовому обліку, категорія обліку ІІ, військова облікова спеціальність 901000, склад медичний, військове звання - молодший лейтенант медичної служби запасу (а. с. 161-162, т. 1).
		Згідно з довідкою Військової частини НОМЕР_1 від 17 серпня 2022 року № 106 заробітна плата лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення працівника ЗСУ ОСОБА_1 складалась із: посадового окладу; надбавки за вислугу років - 20 % посадового окладу; надбавки за складність, напруженість у роботі - до 267 % посадового окладу; доплати за підтримку постійної бойової готовності військ (сил) - 50 % посадового окладу; премії до 105 % посадового окладу (а. с. 197, т. 1).
		ОСОБА_1 має двох неповнолітніх дітей - ОСОБА_3 , ІНФОРМАЦІЯ_2 , та ОСОБА_4 , ІНФОРМАЦІЯ_3 . Одружена - чоловік ОСОБА_5 (а. с. 118-121, 123, 124, т. 1).
		24 лютого 2022 року розпочалася повномасштабна військова агресія російської федерації проти України. Указом Президента України від 24 лютого 2022 року в Україні введено воєнний стан із 05.30 год. 24 лютого 2022 року. Активні бойові дії на території Чернігівської області розпочалися 24 лютого 2022 року (а. с. 29-96, т. 1).
		24 лютого 2022 року ОСОБА_1 перебувала на робочому місці, проте з 25 лютого 2022 року його залишила, не попередивши керівництво Військової частини НОМЕР_1 про свої наміри (а. с. 199, т. 1).
		09 березня 2022 року ОСОБА_1 на електронну адресу юрисконсульта Чернігівського військового госпіталю Кашуби М. О. направила заяву, датовану нею 25 лютого 2022 року, у якій позивач зазначала, що у зв`язку із перебуванням за межами міста, систематичними обстрілами, неможливістю прибути на робоче місце вона не в змозі виконувати обов`язки за посадою. Просила видати наказ про простій, починаючи з 25 лютого 2022 року, працівника ОСОБА_1 , лікаря?кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення Чернігівського військового госпіталю та передбачити їй виплату заробітної плати з розрахунку не нижче від 2/3 тарифної ставки, встановленої працівникові (а. с. 104-106, т. 1).
		Факт відсутності ОСОБА_1 на роботі у період з 25 лютого 2022 року до 14 березня 2022 року підтверджується актом від 14 березня 2022 року, який складений комісією Військової частини НОМЕР_1 , копією табелю робочого часу за лютий 2022 року (а. с. 166-167, 199, т. 1). 
		Згідно з протоколом № 35 засідання профспілкового комітету первинної профспілкової організації Військової частини НОМЕР_1 від 14 березня 2022 року за результатом розгляду звернення командування Військової частини НОМЕР_1 надано згоду на звільнення з роботи за прогул без поважних причин, відповідно до пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України члена профспілкової організації Військової частини НОМЕР_1 працівника Збройних Сил України ОСОБА_1 (а. с. 183, т. 1).
		Наказом командира Військової частини НОМЕР_1 від 14 березня 2022 року позивача звільнено з роботи за прогул без поважних причин на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України (а. с. 98, 115, т. 1).
		09 квітня 2022 року ОСОБА_1 та її діти взяті на облік як внутрішньо переміщені особи у місті Черкаси (а. с. 25-27, т. 1).
		Мотивувальна частина
		Позиція Верховного Суду
		Відповідно до частини третьої статті 3 ЦПК України провадження в цивільних справах здійснюється відповідно до законів, чинних на час вчинення окремих процесуальних дій, розгляду і вирішення справи.
		Підстави касаційного оскарження судових рішень визначені у частині другій статті 389 ЦПК України.
		Так, частиною другою статті 389 ЦПК України передбачено, що підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пункті 1 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права виключно у таких випадках: якщо суд апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні застосував норму права без урахування висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду, крім випадку наявності постанови Верховного Суду про відступлення від такого висновку; якщо скаржник вмотивовано обґрунтував необхідність відступлення від висновку щодо застосування норми права у подібних правовідносинах, викладеного у постанові Верховного Суду та застосованого судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні; якщо відсутній висновок Верховного Суду щодо питання застосування норми права у подібних правовідносинах; якщо судове рішення оскаржується з підстав, передбачених частинами першою, третьою статті 411 цього Кодексу.
		Підставами касаційного оскарження судових рішень, зазначених у пунктах 2, 3 частини першої цієї статті, є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права.
		Касаційна скарга не підлягає задоволенню.
		Згідно зі статтею 400 ЦПК України, переглядаючи у касаційному порядку судові рішення, суд касаційної інстанції в межах доводів та вимог касаційної скарги, які стали підставою для відкриття касаційного провадження, перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права і не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими. 
		Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції.
		Суд не обмежений доводами та вимогами касаційної скарги, якщо під час розгляду справи буде виявлено порушення норм процесуального права, які передбачені пунктами 1, 3, 4, 8 частини першої статті 411, частиною другою статті 414 цього Кодексу, а також у разі необхідності врахування висновку щодо застосування норм права, викладеного у постанові Верховного Суду після подання касаційної скарги.
		Згідно з частинами першою, другою та п`ятою статті 263 ЦПК України судове рішення повинно ґрунтуватися на засадах верховенства права, бути законним і обґрунтованим.
		Законним є рішення, ухвалене судом відповідно до норм матеріального права із дотриманням норм процесуального права.
		Обґрунтованим є рішення, ухвалене на підставі повно і всебічно з`ясованих обставин, на які сторони посилаються як на підставу своїх вимог і заперечень, підтверджених тими доказами, які були досліджені в судовому засіданні.
		Зазначеним вимогам закону рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції повністю відповідають.
		Мотиви, з яких виходить Верховний Суд, та застосовані норми права
		Щодо поважності причин відсутності на роботі 
		Відповідно до статті 43 Конституції України кожен має право на працю, що включає можливість заробляти собі на життя працею, яку він вільно обирає або на яку вільно погоджується. Громадянам гарантується захист від незаконного звільнення.
		Однією із гарантій забезпечення права громадян на працю є передбачений у статті 5-1 КЗпП України правовий захист від необґрунтованої відмови у прийнятті на роботу і незаконного звільнення, а також сприяння у збереженні роботи.
		Відповідно до статті 139 КЗпП України працівники зобов`язані працювати чесно і сумлінно, своєчасно і точно виконувати розпорядження власника або уповноваженого ним органу, додержуватися трудової і технологічної дисципліни, вимог нормативних актів про охорону праці, дбайливо ставитися до майна власника, з яким укладено трудовий договір.
		Трудова дисципліна - це система правових норм, що регулюють внутрішній трудовий розпорядок, встановлюють трудові обов`язки працівників та роботодавця, визначають заохочення за успіхи в роботі й відповідальність за невиконання цих обов`язків.
		Пунктом 22 статті 92 Конституції України визначено, що виключно законами України визначаються діяння, які, зокрема, є дисциплінарними правопорушеннями.
		За порушення трудової дисципліни до працівника може бути застосовано тільки один з таких заходів стягнення: догана, звільнення. Законодавством, статутами і положеннями про дисципліну можуть бути передбачені для окремих категорій працівників й інші дисциплінарні стягнення (стаття 147 КЗпП України).
		Відповідно до статті 149 КЗпП України до застосування дисциплінарного стягнення власник або уповноважений ним орган повинен зажадати від порушника трудової дисципліни письмові пояснення. За кожне порушення трудової дисципліни може бути застосовано лише одне дисциплінарне стягнення. 
		Під порушенням трудової дисципліни мається на увазі невиконання чи неналежне виконання працівником без поважних причин обов`язків, покладених на працівника трудовим договором або правилами внутрішнього трудового розпорядку.
		Роботодавець має встановити, чи немає обставин, які виключають дисциплінарне провадження щодо працівника, до яких зазвичай належать: відсутність події або складу дисциплінарного проступку; вина або дії особи у стані крайньої необхідності; наслідки порушення; закінчення терміну, передбаченого для накладення дисциплінарного стягнення.
		Закон не вимагає, щоб порушення обов`язково призводило до будь-яких шкідливих наслідків. Для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності достатньо, щоб був зафіксований сам факт порушення, а наявність чи відсутність шкідливих наслідків може бути врахована тільки при визначенні тяжкості проступку та виборі виду дисциплінарного стягнення.
		Водночас вина, як одна з ознак порушення трудової дисципліни, є цілком необхідною для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності, наявність якої має бути обов`язково доведена роботодавцем. Критерієм, за яким визначається наявність вини в діях працівника, є належна турбота працівника про виконання трудових обов`язків.
		При обранні виду стягнення власник або уповноважений ним орган повинен врахувати ступінь тяжкості вчиненого проступку і заподіяну ним шкоду, обставини, за яких вчинено проступок, і попередню роботу працівника (частина третя статті 149 КЗпП України).
		Тлумачення частини третьої статті 149 КЗпП України свідчить, що її положення мають поширюватися при застосуванні будь-якого виду дисциплінарного стягнення, тобто як до звільнення, так і до догани.
		У постанові Верховного Суду від 22 липня 2020 року у справі № 554/9493/17 (провадження № 61-38286св18) зазначено, що ознакою порушення трудової дисципліни є наявність проступку в діях або бездіяльності працівника. Дисциплінарний проступок визначається як винне невиконання чи неналежне виконання працівником своїх трудових обов`язків. Складовими дисциплінарного проступку є дії (бездіяльність) працівника; порушення або неналежне виконання покладених на працівника трудових обов`язків; вина працівника; наявність причинного зв`язку між діями (бездіяльністю) і порушенням або неналежним виконанням покладених на працівника трудових обов`язків. Недоведеність хоча б одного з цих елементів виключає наявність дисциплінарного проступку.
		Згідно з пунктом 4 статті першої статті 40 КЗпП України трудовий договір, укладений на невизначений строк, а також строковий договір до закінчення строку його чинності, можуть бути розірвані власником або уповноваженим ним органом у випадку вчинення працівником прогулу (в тому числі відсутності на роботі більше трьох годин протягом робочого дня) без поважних причин.
		Прогулом вважається самовільне використання без погодження з роботодавцем днів відгулів, чергової відпустки, припинення виконання трудових обов`язків до закінчення строку трудового договору або строку, який працівник повинен відпрацювати після закінчення вищого або середнього спеціального навчального закладу.
		За загальним правилом, прогулом вважається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин.
		Відповідно до сталої судової практики визначальним для притягнення працівника до дисциплінарної відповідальності за прогул є не тільки встановлення факту відсутності працівника на роботі більше трьох годин протягом робочого дня, а також встановлення поважності причин відсутності.
		Причини відсутності працівника на роботі можна вважати поважними, якщо вони виключають вину працівника, а явці на роботу перешкоджали істотні обставини, які не можуть бути усунуті самим працівником.
		Отже, правова оцінка дисциплінарного проступку проводиться на підставі з`ясування всіх обставин його вчинення, у тому числі з урахуванням письмового пояснення працівника. Водночас неодержання такого пояснення не є підставою для визнання факту відсутності порушення трудової дисципліни, якщо такий факт підтверджений іншими доказами.
		До поважних причин відсутності на робочому місці слід відносити такі обставини, як: стихійні лиха, хвороба працівника або членів його сім`ї, нерегулярна робота транспорту, участь працівника в порятунку людей або майна, відмова від незаконного переведення та невихід у зв`язку з цим на нову роботу. Не вважаються прогулом відсутність працівника не на підприємстві, а на робочому місці; відмова від незаконного переведення; відмова від роботи, протипоказаної за станом здоров`я, не обумовленої трудовим договором або в умовах, небезпечних для життя і здоров`я; невихід на роботу після закінчення строку попередження при розірванні трудового договору з ініціативи працівника.
		Схожі правові висновки, викладені у постановах Верховного Суду від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61?20505св18), на яку посилається заявник у касаційній скарзі, 12 жовтня 2022 року у справі № 519/723/20 (провадження № 61-15256св21), 20 жовтня 2020 року у справі № 676/2489/19 (провадження № 61?8930св20) тощо.
		Отже, для встановлення факту вчинення ОСОБА_1 прогулу необхідно встановити не тільки факт відсутності її на роботі, а також неповажність причини такої відсутності.
		Вирішуючи питання про поважність причин відсутності на роботі ОСОБА_1 у період з 25 лютого 2022 року до 14 березня 2022 року, суд першої інстанції, з висновком якого погодився й апеляційний суд, керувався тим, що 24 лютого 2022 року розпочалась повномасштабна військова агресія російської федерації проти України, в Україні введено воєнний стан з 05.30 год. 24 лютого 2022 року та до теперішнього часу. На території Чернігівської області розпочалися бойові дії і вже з 24 лютого 2022 року Чернігівський військовий госпіталь (Військова частина НОМЕР_1 ), який є єдиним на території Чернігівської області, почав приймати та надавати медичну допомогу першим пораненим бійцям. 
		Апеляційний суд, погодившись з висновками суду першої інстанції, врахував, що військовий госпіталь - це військово?медичний лікувальний заклад, який в мирних та військових умовах забезпечує діагностику та необхідне лікування військовослужбовців Збройних Сил України, Міністерства оборони України, Державної прикордонної служби України, Служби безпеки України, Міністерства внутрішніх справ України, органів надзвичайних ситуацій та інших воєнізованих органів держави. Чернігівський військовий госпіталь, до безпосереднього обов`язку працівників якого входить надання медичної допомоги під час воєнного стану та військових дій, починаючи з першого дня військових дій, працював в цілодобовому режимі, медичні працівники постійно приймали поранених бійців, що захищали територію України від російського агресора та надавали їм усю необхідну медичну допомогу.
		Суд апеляційної інстанції, переглядаючи рішення суду першої інстанції, наголошував, що одним з ключових завдань у діяльності органів державної та місцевої влади під час воєнного стану з врахуванням того, що заклади охорони здоров`я належать до об`єктів критичної інфраструктури, є забезпечення сталого функціонування системи охорони здоров`я та задоволення медичних потреб населення. Це необхідна умова для збереження та покращення тривалості і якості життя населення країни, адже загальновідомо, що здорова нація і людський капітал є основою існування та розвитку будь-якої держави.
		Частиною другою статті 1 Закону України від 25 березня 1992 року № 2232-ХІІ «Про військовий обов`язок і військову службу» (далі - Закон № 2232-ХІІ), тут і надалі в редакції, чинній на час виникнення спірних правовідносин, військовий обов`язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних Сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення (далі - Збройні Сили України та інші військові формування), посади в яких комплектуються військовослужбовцями.
		Відповідно до частини дев`ятої статті 1 Закону № 2232-ХІІ щодо військового обов`язку громадяни України поділяються на такі категорії: допризовники - особи, які підлягають приписці до призовних дільниць; призовники - особи, приписані до призовних дільниць; військовослужбовці - особи, які проходять військову службу; військовозобов`язані - особи, які перебувають у запасі для комплектування Збройних Сил України та інших військових формувань на особливий період, а також для виконання робіт із забезпечення оборони держави; резервісти - особи, які проходять службу у військовому резерві Збройних Сил України, інших військових формувань і призначені для їх комплектування у мирний час та в особливий період. 
		Згідно з пунктом 11 статті 1 Закону № 2232-ХІІ жінки, які мають спеціальність та/або професію, споріднену з відповідною військово-обліковою спеціальністю, визначеною в переліку, затвердженому Міністерством оборони України, та придатні до проходження військової служби за станом здоров`я та віком, беруться на військовий облік військовозобов`язаних.
		Суди встановили, що ОСОБА_1 є військовозобов`язаною (категорія обліку ІІ, військова облікова спеціальність 901000 (лікувальна справа, загальна практика - сімейна медицина у сухопутних військах), склад медичний, військове звання - молодший лейтенант медичної служби запасу). За час роботи у військовому госпіталі постійно отримувала доплату за підтримку постійної бойової готовності військ (сил) у розмірі 50 % посадового окладу. Позивач як військовозобов`язана особа перебуває на спеціальному обліку в Територіальному центрі комплектування та соціальної підтримки (військовому комісаріаті) та підлягає обов`язковій мобілізації в першу чергу для укомплектування медичних частин та госпіталів.
		Вирішуючи спір по суті позовних вимог, суд першої інстанції, з висновками якого погодився й суд апеляційної інстанції, визначившись з характером спірних правовідносин, встановивши фактичні обставини, які мають суттєве значення для її розгляду з урахуванням наданих сторонами доказів у їх сукупності, дійшов обґрунтованого висновку про відмову у задоволенні позову з підстав, викладених у судових рішеннях. 
		Апеляційний суд, перевіряючи доводи апеляційної скарги позивача, керувався тим, що вона є лікарем-кардіологом, її спеціальність споріднена з відповідними військово-обліковими спеціальностями, перебуває на обліку у військовому комісаріаті як військовозобов`язана особа, отже, в обставинах, що склалися, зобов`язана була перебувати за місцем своєї дислокації - на робочому місці та виконувати свої професійні обов`язки. 
		Разом із тим, незважаючи на покладені на позивача чинним законодавством України обов`язки, які вимагали від неї як лікаря великої відданості та дисципліни, вона залишила своє місце роботи без відома керівництва госпіталю та будь-якого дозволу, фактично самоусунулась від виконання своїх безпосередніх обов`язків з надання медичної допомоги під час воєнного стану пораненим бійцям та військовослужбовцям. 
		Про будь-які причини, в тому числі поважні, щодо нез`явлення на роботі, позивач не повідомляла. 
		Апеляційний суд, переглядаючи рішення суду першої інстанції, зробив висновок, що ведення бойових дій на той час не могло бути підставою для самовільного залишення робочого місця у госпіталі та невиконання лікарем своїх обов`язків щодо надання необхідної та невідкладної медичної допомоги пораненим, а отже, не є поважною причиною для невиходу лікаря на роботу, за умови цілодобового функціонування медичної установи. 
		У постанові Верховного Суду від 29 червня 2022 року у справі № 569/22159/19 (провадження № 61-19646св21) вказано, що «невиконання власником або уповноваженим ним органом обов`язку зажадати письмове пояснення від працівника та неодержання такого пояснення не є підставою для скасування дисциплінарного стягнення, якщо факт порушення трудової дисципліни підтверджений представленими суду доказами».
		Аргументи ОСОБА_1 про те, що жодних письмових пояснень щодо причин відсутності її на роботі від неї ніхто не вимагав та не отримував, про що вона наголошувала у позовній заяві, були перевірені судом апеляційної інстанції та таким доводам надана належна оцінка. Апеляційний суд керувався тим, що зазначене не є підставою для скасування накладеного на неї дисциплінарного стягнення у виді звільнення, адже сам факт порушення позивачем трудової дисципліни встановлений обставинами цієї справи та підтверджений належними доказами.
		Суд апеляційної інстанції врахував, що у своєму відзиві на позовну заяву Військова частина НОМЕР_1 вказувала на те, що позивач не прибула на робоче місце за місцем дислокації підрозділу або інших визначених для виконання завдань, пов`язаних із захистом територіальної цілісності України, наданням медичної допомоги військовослужбовцям та цивільним особам у період з 25 лютого 2022 року до 14 березня 2022 року, що позивач не заперечувала. На зв`язок із керівництвом позивач також не виходила. Починаючи від 25 лютого 2022 року до 10 травня 2022 року (дня отримання трудової книжки), позивач до госпіталя не прибувала. У телефонному режимі керівництво госпіталю з`ясувало, що позивач разом із чоловіком та дітьми евакуювались з міста Чернігова. Водночас військовий госпіталь, перебуваючи в оточенні, героїчно протягом всього часу виконував своє бойове завдання - лікування поранених військовослужбовців. Госпіталь та його персонал нікуди не евакуйовувався, простою з вини роботодавця теж не було.
		Відповідно до змісту акта, складеного роботодавцем за фактом відсутності лікаря-кардіолога кардіологічного кабінету терапевтичного відділення працівника Збройних Сил України ОСОБА_1 на роботі з 25 лютого 2022 року до 14 березня 2022 року, комісія встановила, що такий факт, зокрема, підтверджений сповіщенням чоловіка ОСОБА_1 - ОСОБА_5 , зокрема, перебування її в евакуації в Західній Україні. Комісія також засвідчила факт погроз з боку ОСОБА_5 на адресу колективу Військової частини НОМЕР_1 (військовий госпіталь, АДРЕСА_1 ) у разі звільнення його дружини ОСОБА_1 за прогули. 
		Робочим місцем працівника є певна зона, де працівник перебуває і працює із застосуванням у процесі роботи різних технічних та/або інших засобів. Основою визначення робочого місця є функціональний розподіл праці у взаємозв`язку із засобами праці, що дозволяє розглядати робоче місце як місце докладання робочої сили працівників.
		Трудова діяльність працівника може здійснюватися (а відповідно його робоче місце може знаходиться) безпосередньо на підприємстві (фіксоване робоче місце) або в межах іншого територіального простору, який використовує працівник для виконання трудових обов`язків. 
		При розгляді позовів про поновлення на роботі осіб, звільнених за пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України, суди повинні виходити з того, що передбаченим цією нормою закону прогулом визнається відсутність працівника на роботі як протягом усього робочого дня, так і більше трьох годин безперервно або сумарно протягом робочого дня без поважних причин (наприклад, самовільне використання без погодження з власником або уповноваженим ним органом днів відгулів, чергової відпустки, залишення роботи до закінчення строку трудового договору чи строку, який працівник зобов`язаний пропрацювати за призначенням після закінчення вищого чи середнього спеціального учбового закладу). 
		Такий висновок викладений у постанові Верховного Суду від 13 липня 2023 року у cправі № 924/232/22 (686/31352/19).
		Аналіз вказаних обставини свідчить про те, що роботодавець, врахувавши причину та час відсутності позивача на робочому місці (понад 14 днів), ступінь тяжкості вчиненого проступку, обставини, за яких вчинено цей проступок, неналежне виконання покладених на неї трудових обов`язків (залишення робочого місця як єдиний лікар-кардіолог госпіталя), її вину, наявність причинного зв`язку між її діями (бездіяльністю) і неналежним виконанням покладених на неї трудових обов`язків, дійшов висновку про притягнення позивача до дисциплінарної відповідальності у виді звільнення за прогул.
		Належних та допустимих доказів відсутності на робочому місці (Чернігівському військовому госпіталі) з поважних причин позивач не надала, не сприяла уникненню причин, які призвели до прогулу, не повідомила роботодавця про своє місцезнаходження, на зв`язок довгий час не виходила, в тому числі за допомогою телефонного, мобільного зв`язку, додатків-месенджерів, електронної пошти, не навела причин неможливості такого повідомлення. 
		Надавши належну правову оцінку встановленим обставинам справи в їх сукупності з наданими сторонами доказами у цій справі, суди першої та апеляційної інстанцій дійшли обґрунтованих висновків про неповажність причин відсутності позивача на робочому місці. 
		Щодо отримання згоди профспілкового комітету на звільнення 
		Відповідно до статті 43-1 КЗпП України розірвання трудового договору з ініціативи власника або уповноваженого ним органу без згоди виборного органу первинної профспілкової організації (профспілкового представника) допускається у випадках звільнення керівника підприємства, установи, організації (філіалу, представництва, відділення та іншого відокремленого підрозділу), його заступників, головного бухгалтера підприємства, установи, організації, його заступників, а також службових осіб органів доходів і зборів, яким присвоєно спеціальні звання, і службових осіб центральних органів виконавчої влади, що реалізують державну політику у сферах державного фінансового контролю та контролю за цінами; керівних працівників, які обираються, затверджуються або призначаються на посади державними органами, органами місцевого самоврядування, а також громадськими організаціями та іншими об`єднаннями громадян. 
		Разом із тим відповідно до статті 43 КЗпП України розірвання трудового договору з підстав, передбачених пунктами 1 (крім випадку ліквідації підприємства, установи, організації), 2-5, 7 статті 40 і пунктами 2 і 3 статті 41 цього Кодексу, може бути проведено лише за попередньою згодою виборного органу (профспілкового представника), первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, крім випадків, коли розірвання трудового договору із зазначених підстав здійснюється з прокурором, поліцейським і працівником Національної поліції, Служби безпеки України, Державного бюро розслідувань України, Національного антикорупційного бюро України чи органу, що здійснює контроль за додержанням податкового законодавства.
		Пунктом 10 статті 38 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» виборний орган первинної профспілкової організації на підприємстві, в установі або організації, зокрема, дає згоду або відмовляє у дачі згоди на розірвання трудового договору з ініціативи роботодавця з працівником, який є членом діючої на підприємстві, в установі, організації профспілки, у випадках, передбачених законом.
		У випадках, передбачених законодавством про працю, виборний орган первинної профспілкової організації, членом якої є працівник, розглядає у п`ятнадцятиденний строк обґрунтоване письмове подання власника або уповноваженого ним органу про розірвання трудового договору з працівником.
		Згідно із частиною сьомою статті 43 КЗпП України та частиною шостою статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» рішення профспілки про ненадання згоди на розірвання трудового договору з працівником має бути обґрунтованим. У разі якщо в рішенні немає обґрунтування відмови у такій згоді, роботодавець має право звільнити працівника без згоди виборного органу профспілки.
		Розглядаючи трудовий спір з урахуванням положень частини сьомої статті 43 КЗпП України та статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності», суд повинен з`ясувати, чи містить рішення профспілкового комітету власне правове обґрунтування такої відмови. І лише у разі відсутності у рішенні правового обґрунтування відмови у наданні згоди на звільнення працівника власник або уповноважений ним орган має право звільнити працівника без згоди виборного органу первинної профспілкової організації і таке звільнення є законним у разі дотримання інших передбачених законодавством вимог для звільнення. Оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості.
		Верховний Суд України у постанові від 22 жовтня 2014 року у справі № 6?163цс14 вказав, що аналіз частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» дає підстави для висновку про те, що власник має право звільнити працівника без згоди профспілкового органу за відсутності обґрунтування профспілковим органом такої відмови, а не з мотивів її відмови.
		В аспекті положень частини сьомої статті 43 КЗпП України і частини шостої статті 39 Закону України «Про професійні спілки, їх права та гарантії діяльності» слідує, що оскільки необґрунтованість рішення профспілкового комітету породжує відповідне право власника на звільнення працівника, а обґрунтованість такого рішення виключає виникнення такого права, то суд зобов`язаний оцінювати рішення профспілкового органу на предмет наявності чи відсутності ознак обґрунтованості. 
		Враховуючи, що у зазначених нормах зміст поняття обґрунтованості рішення профспілкового органу закон не розкриває, то така обґрунтованість повинна оцінюватись судом виходячи із загальних принципів права і засад цивільного судочинства (стаття 8 Конституції України, стаття 3 ЦК України, статті 1, 213 ЦПК України) та лексичного значення (тлумачення) самого слова «обґрунтований», яке означає «бути достатньо, добре аргументованим, підтвердженим науково, переконливими доказами, доведеним фактами».
		Отже, рішення профспілкового органу про відмову в наданні згоди на розірвання трудового договору повинно бути достатньо, добре аргументованим та містити посилання на правове обґрунтування незаконності звільнення працівника або посилання на неврахування власником фактичних обставин, за яких розірвання трудового договору з працівником є порушенням його законних прав.
		Вказані правові висновки викладені у постанові Верховного Суду України від 01 липня 2015 року у справі № 6-703цс15.
		Переглядаючи рішення суду першої інстанції в апеляційному порядку та перевіряючи законність і обґрунтованість рішення суду першої інстанції в межах доводів апеляційної скарги та вимог, заявлених у суді першої інстанції, щодо надання згоди профспілковим органом на припинення трудового договору, апеляційний суд вказував на те, що позивач на зв`язок не виходила, на телефонні дзвінки відповідав її чоловік, отже, направити їй письмову пропозицію для надання пояснень не було можливості, поштові відділення не працювали. Позивач з роботодавцем не спілкувалась та не повідомила місце свого тимчасового перебування, адресу для листування (в тому числі електронну адресу). 
		Через активні бойові дії склалась ситуація, за якої належне інформування працівника про проведення засідання профспілкового комітету через відсутність було неможливим у силу наведених обставин.
		Отже, вирішення питання про надання згоди профспілковим комітетом на звільнення позивача без її участі у його засіданні, у цій конкретній справі, не призвело до порушення її трудових прав, адже через відсутність будь?якої інформації про місце перебування позивача та зв`язку з нею профспілковий комітет не мав можливості повідомити позивача про засідання профспілкового комітету, де мало розглядатись питання про надання згоди/відмови у дачі згоди на її звільнення.
		При виборі і застосуванні норми права до спірних правовідносин суд враховує висновки щодо застосування відповідних норм права, викладені в постановах Верховного Суду (частина четверта статті 263 ЦПК України).
		Для касаційного перегляду з підстави, передбаченої пунктом 1 частини другої статті 389 ЦПК України, наявності самих лише висновків Верховного Суду щодо застосування норми права у певній справі не достатньо, обов`язковою умовою для касаційного перегляду судового рішення є незастосування правових висновків, які мали бути застосовані у подібних правовідносинах у справі, в якій Верховний Суд зробив висновки щодо застосування норми права, до правовідносин у справі, що переглядається.
		Отже, підставою для касаційного оскарження є неврахування висновку Верховного Суду саме щодо застосування норми права, а не будь-якого висновку, зробленого судом касаційної інстанції в обґрунтування мотивувальної частини постанови. Саме лише цитування у постанові Верховного Суду норми права також не є його правовим висновком про те, як саме повинна застосовуватися норма права у подібних правовідносинах.
		Неврахування висновку Верховного Суду щодо застосування норми права, зокрема, має місце тоді, коли суд апеляційної інстанції, посилаючись на норму права, застосував її інакше (не так, в іншій спосіб витлумачив тощо), ніж це зробив Верховний Суд в іншій справі.
		Велика Палата Верховного Суду у постанові від 12 жовтня 2021 року у справі № 233/2021/19 (провадження № 14-166цс20) задля юридичної визначеності в застосуванні приписів процесуального закону, які зобов`язують визначати подібність правовідносин, конкретизувала висновки Верховного Суду щодо тлумачення поняття «подібні правовідносини», що полягає у тому, що на предмет подібності слід оцінювати саме ті правовідносини, які є спірними у порівнюваних ситуаціях. Встановивши учасників спірних правовідносин, об`єкт спору (які можуть не відповідати складу сторін справи та предмету позову) і зміст цих відносин (права й обов`язки сторін спору), суд має визначити, чи є певні спільні риси між спірними правовідносинами насамперед за їхнім змістом. А якщо правове регулювання цих відносин залежить від складу їх учасників або об`єкта, з приводу якого вони вступають у правовідносини, то в такому разі подібність слід також визначати за суб`єктним і об`єктним критеріями відповідно. Для встановлення подібності спірних правовідносин у порівнюваних ситуаціях суб`єктний склад цих відносин, предмети, підстави позовів і відповідне правове регулювання не обов`язково мають бути тотожними, тобто однаковими.
		При цьому Велика Палата Верховного Суду зазначила, що термін «подібні правовідносини» може означати як ті, що мають лише певні спільні риси з іншими, так і ті, що є тотожними з ними, тобто такими самими, як інші. Таку спільність або тотожність рис слід визначати відповідно до елементів правовідносин. Із загальної теорії права відомо, що цими елементами є їх суб`єкти, об`єкти та юридичний зміст, яким є взаємні права й обов`язки цих суб`єктів. Отже, для цілей застосування приписів процесуального закону, в яких вжитий термін «подібні правовідносини», зокрема пункту 1 частини другої статті 389 ЦПК України, таку подібність слід оцінювати за змістовим, суб`єктним та об`єктним критеріями.
		З-поміж цих критеріїв змістовий (оцінювання спірних правовідносин за характером урегульованих нормами права та договорами прав і обов`язків учасників) є основним, а два інші - додатковими.
		У кожному випадку порівняння правовідносин і їхнього оцінювання на предмет подібності слід насамперед визначити, які правовідносини є спірними. А тоді порівнювати права й обов`язки сторін саме цих відносин згідно з відповідним правовим регулюванням (змістовий критерій) і у разі необхідності, зумовленої цим регулюванням, - суб`єктний склад спірних правовідносин (види суб`єктів, які є сторонами спору) й об`єкти спорів.
		Суд касаційної інстанції відхиляє доводи ОСОБА_1 про неврахування судом апеляційної інстанції в оскаржуваному судовому рішенні правових висновків щодо застосування норм права у подібних правовідносинах, викладених у постановах Верховного Суду від 05 грудня 2018 року у справі № 754/16137/15-ц (провадження №  61?10085св18), 09 листопада 2021 року у справі № 235/5959/20 (провадження № 61?10432св21), 26 червня 2019 року  у справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61-20505св18), 26 вересня 2022 року у справі № 361/8080/18 (провадження № 61-354св22), оскільки вважає, що ці справи є відмінними від справи, яка переглядається, отже, ці справи не є подібними. 
		У справі № 754/16137/15-ц (провадження №  61?10085св18), у справі № 235/5959/20 (провадження № 61-10432св21), предметом розгляду було звільнення позивачів на підставі пункту 4 частини першої статті 40 КЗпП України під час їхньої тимчасової непрацездатності, що було підтверджено належними та допустимими доказами під час розгляду справи та не спростовано роботодавцями. У справі № 754/16137/15-ц позивач була поновлена на посаді головного бухгалтера, а у справі № 235/5959/20 позивач була звільнена з посади дизайнера-виконавця графічних робіт підприємства. Поновлюючи позивачів на роботі у цих справах, Верховний Суд надав оцінку поважності причин відсутності позивачів на роботі, як і у справі, що переглядається.
		Суд касаційної інстанції вважає безпідставними та не бере до уваги посилання в касаційній скарзі на неврахування судами правової позиції Верховного Суду при розгляді аналогічних справ, викладених, зокрема, в постанові від 26 червня 2019 року у справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61-20505св18), оскільки вказана справа не є релевантною для цієї справи, яка переглядається. 
		У справі № 572/2944/16-ц (провадження № 61?20505св18)предметом розгляду була зміна формулювання причин звільнення, де позивач просила звільнити її за власним бажанням за наявності відповідної заяви. У цій справі суди встановили порушення роботодавцем трудових прав працівника, зокрема, що позивач не допустила порушення трудової дисципліни у виді прогулу, адже була відсутня на робочому місці у зв`язку з тимчасовою непрацездатністю, що підтвердила належним чином. Проте, незважаючи на поважність причини її відсутності, роботодавець її заяву про звільнення за власним бажанням не розглянув і звільнив її з підстав, передбачених пунктом 4 частини першої статті 40 КЗпП України. 
		Натомість у справі, яка переглядається, позивач була відсутня на робочому місці з причин, які були визнані судами першої та апеляційної інстанцій неповажними, які на підставі всіх встановлених обставин справи у сукупності з наданими доказами взяли до уваги, що позивач як лікар військового госпіталю є працівником Збройних Сил України та є військовозобов`язаною, а отже, до неї застосовуються інші критерії щодо оцінки поважності причин відсутності її на робочому місці і істотності проступку, в тій конкретній ситуації, що сталася в Україні.
		При цьому суд врахував усталену практику Європейського суду з прав людини, який неодноразово відзначав, що рішення національного суду повинно містити мотиви, які достатні для того, щоб відповісти на істотні аспекти доводів сторін (рішення у справі «Руїз Торія проти Іспанії»). Це право не вимагає детальної відповіді на кожен аргумент, використаний стороною, більше того, воно дозволяє судам вищих інстанції просто підтримати мотиви, наведені судами нижчих інстанцій, без того, щоб повторювати їх. 
		Європейський суд з прав людини вказав, що міра, до якої суд має виконати обов`язок щодо обґрунтування рішення, може бути різною залежно від характеру рішення (рішення у справі «Серявін та інші проти України»).
		Ураховуючи викладене, касаційна скарга ОСОБА_1 підлягає залишенню без задоволення, а оскаржувані судові рішення підлягають залишенню без змін.
		Щодо залишення відзиву на касаційну скаргу без розгляду
		У січні 2023 року Військова частина НОМЕР_1 подала до Верховного Суду відзив на касаційну скаргу, в якому вказувала, що рішення суду першої інстанції та постанова суду апеляційної інстанції прийняті з додержанням норм матеріального та процесуального права, підстав для їх скасування немає. 
		Відповідно до частин першої, четвертої статті 395 ЦПК України учасники справи мають право подати до суду касаційної інстанції відзив на касаційну скаргу в письмовій формі протягом строку, встановленого судом касаційної інстанції в ухвалі про відкриття касаційного провадження. До відзиву додаються докази надсилання копій відзиву та доданих до нього документів іншим учасникам справи.
		З огляду на відсутність доказів надсилання іншим учасникам справи копії відзиву та доданих до нього документів зазначений відзив не може бути прийнятий судом касаційної інстанції до розгляду та підлягає залишенню без розгляду.
		Висновки за результатами розгляду касаційної скарги
		Відповідно до пунктів 1, 3 частини першої статті 409 ЦПК України суд касаційної інстанції за результатами розгляду касаційної скарги має право, зокрема, залишити судові рішення судів першої інстанції та апеляційної інстанції без змін, а скаргу без задоволення; скасувати судові рішення повністю або частково і ухвалити нове рішення у відповідній частині або змінити рішення, не передаючи справи на новий розгляд.
		Згідно з частиною першою статті 410 ЦПК України суд касаційної інстанції залишає касаційну скаргу без задоволення, а судові рішення - без змін, якщо рішення, переглянуте в передбачених статтею 400 цього Кодексу межах, ухвалено з додержанням норм матеріального і процесуального права.
		За таких обставин суд касаційної інстанції доходить висновку про відсутність підстав для скасування рішення суду першої інстанції та постанови апеляційного суду, оскільки, встановивши фактичні обставини справи, які мають значення для правильного її вирішення, судові рішення прийнято з додержанням норм матеріального і процесуального права, що відповідно до статті 410 ЦПК України є підставою для залишення касаційної скарги без задоволення, а судових рішень - без змін.
		 
		Щодо судових витрат
		Частиною тринадцятою статті 141 ЦПК України передбачено, якщо суд апеляційної чи касаційної інстанції, не передаючи справи на новий розгляд, змінює рішення або ухвалює нове, цей суд відповідно змінює розподіл судових витрат.
		Оскільки касаційну скаргу залишено без задоволення, підстав для нового розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з розглядом справи у судах першої та апеляційної інстанцій, а також розподілу судових витрат, понесених у зв`язку з переглядом справи у суді касаційної інстанції, немає.
		Керуючись статтями 400, 402, 406, 409, 410, 416 ЦПК України, Верховний Суд у складі колегії суддів Третьої судової палати Касаційного цивільного суду
		ПОСТАНОВИВ:
		Касаційну скаргу ОСОБА_1 залишити без задоволення.
		Рішення Деснянського районного суду м. Чернігова від 19 серпня 2022 року та постанову Чернігівського апеляційного суду від 26 жовтня 2022 року залишити без змін.
		Постанова набирає законної сили з моменту її прийняття, є остаточною і оскарженню не підлягає.
		Головуючий                                                                                    І. М. Фаловська
		Судді:                                                                                               В. М. Ігнатенко
		С. О. Карпенко
		В. В. Пророк
		В. В. Сердюк

</body>
</html>

Логін:
Для помилки:

Пароль:
Для помилки:

Ваше ім'я:
Для помилки:

Ваш e-mail:
Для помилки:

Повідомлення:
Для помилки:

Введіть в поле результат арифметичного виразу:
Для помилки:

Зачекайте, будь ласка...